Я — грибник. Дуже люблю гриби їсти. Та й збирати, як вдається вибратися за місто. Навіть перша пробую страви…
Згадався один давній випадок нашої сімейної подорожі десь під Манюки. Ходимо ліском, дибаємо попід кущами – чи не причаїлася лисичка чи підберезовик. Я взагалі побоююсь відстати від своїх, бо не дуже вмію орієнтуватися у просторі і часі. Притча про того, хто заблудився поміж трьох сосон – у прямому значенні про мене. Доки я порпалася в мохові, добуваючи чергових красноголовців, занурена з головою в азарт пошуків, зрозуміла, що довкола – нікого. Гукнула – тиша. Вхопила кошик і почала згадувати, куди йшла і звідки. Наче визначилася з напрямком руху, але хвилин за десять не наздогнала нікого. І тут перестрілася з якоюсь бабусею, наче димкою дивною окутаною та з добрими очима. Питаю, чи не бачила сімейства грибників, бо відстала. «Ходи, – каже старенька, – виведу тебе». А сама розповідає, наче ми давно знайомі, йшли цим лісом, балакали. «Часом йду лісом,- веде далі бабуся, – і не бачу жодного гриба. Перехожу галявинку – а там в іншому узліссі — повно поганок. Я злощуся, але потім кажу собі: де нічого нема — нічого й нема, а де багато поганок, обов’язково знайдеш бодай одного білого гриба. Так і в житті… Дивися – повно поганок. Маримухи, якісь мухомори…Ціле царство. Кажуть, їх можна багато разів відварювати і їсти, але я не випробовую долю.
Перегляньте також:
Будемо шукати помежи поганок добрих грибів. Так буває і з людьми…»
Зацікавила мене старенька, розговорилися. Якась теплінь була в її голосі, доброта. Про те, про се говорячи незчулися, як помаленьку і грибів назбирали, і до машини вийшли, де мене вже виглядали у шість очей.
Запам’яталися її слова. З тих пір шукаю помежи поганок добрих грибів.
Як на мене, це правило літньої жінки працює на різних вимірах щоденного життя. Приміром, щоби з’являлися книжки-події, потрібен вал посередньої й навіть поганої літератури. Серед цілого сонму пісеньок-одноденок завжди визріє та, яка осідає в серці на десятиліття.
Так і з людьми…
Зоряна Замкова.
