Олена Лайко

Олена Лайко

Журналіст, редактор, поетка

Нехай живе рок-н-рол... У Тернополі і в цілому світі!

13.04.2018 22:49   Джерело: Тернопільська Липа
Автор : Олена Лайко

«Рок-н-рол»… Я знаю, що довкола мене є багато людей, для яких це слово – не порожній звук. Я переконана, що саме вони – впевнені у собі, рішучі, особливі. Вони знають, чого хочуть від життя, бачать, куди рухатися і як робити так, щоб переконувати, перемагати і досягати. Адже в кожній клітиночці крові у них вібрує той драйв, що передається космічно-неземним ритмом, відміряним чіткими ударами барабанної палички об паличку та пульсацією слів «Long live rock-n-roll»!

Саме для них 13 квітня – видатне свято. Воно, можливо, є навіть важливішим, ніж Новий рік, хоча, я переконана, – ніхто з них таким особливо і не переймається. Оскільки Всесвітній День Рок-н-Ролу – це День Рок-н-Ролу! У нього своя філософія. І тому всі вони – ці однодумці, фанати, шанувальники, меломани, рокери – завжди проживають його по-особливому. З подвійною порцією адреналіну у секунді, що минає.

null

Однак, погодьтеся, у кожного рок-н-рол – свій, та й відчуття від нього різні. Для мене – це авто на порожній трасі, коли у опущені вікна залітає вітер, несучи запахи літа, спеки, пилу та пригод і видуваючи одночасно песимізм та непотрібні думки, коли обабіч, змінюючи картинки, як в калейдоскопі, мерехтять то рідні, то незнайомі пейзажі – поля, соняшники, кукурудза, корови, а з динаміків – на противагу цій мирній ідилії – «It’s my life», і «Eighteen till I die», і на весь голос співаєш «Любов – не попса», а на серці – безмежне, безкінечне, не вимірюване логікою ти здоровим глуздом відчуття свободи, яке охоплює, переповнює, вихлюпується нічим не стримуваною посмішкою, бо поруч – ті найдорожчі й найрідніші люди, без яких просто не уявляєш свого життя – ні минулого, ні теперішнього, ні майбутнього…

Читайте також

Я пропустила щастя!
Лiна Костенко – геній в умовах розблокованої антикультури
Про Петра, Юру, Надю, Семена і Саакашвілі

А ще рок-н-рол – це сцена, і мікрофон, і люди у залі, які завмерли в очікуванні, – що ж ти їм зараз скажеш, зіграєш, заспіваєш, а поруч, з гітарами, саксом, клавішами, барабанами – друзі, однодумці, брати по духу, що практично ідентично братству по крові, з якими проведено разом стільки часу у пошуках того найвідповідальнішого акорду, тієї рими, яка найбільше підходить, тієї паузи, без якої не обійтись саме у цьому місці! Але все це – години репетицій, суперечок, одностайних погоджувань чи категоричних «ні – це має звучати не так», злетів і спадів раптом блідне та мінімізується перед моментом істини, який приходить, наче озаріння, коли ти піднімаєш руку з мікрофоном і, зробивши маленьку паузу, говориш із посмішкою: «А зараз – ще один рок-н-рол»…

Рок-н-рол – це потерті джинси і шкірянка, і грубої в’язки светр замість офіціозного піджака, і строкатий шарф замість обтяжливої краватки, це коли зовсім неважливо, які цифри написані у паспорті, це коли ти «впізнаєш цю пісню з першої ноти», коли твої друзі, такі ж як і ти, – хочуть щось доводити цьому суспільству і роблять це, не боячись бути іншими, неординарними та незрозумілими, які не соромляться здійснювати вчинки і при цьому уникають їх афішувати, ховаючись за буденними масками, які оточуючі сприймають як строгість чи байдужість, чи навіть зверхність, не здогадуючись при цьому, як вони помиляються…

Рок-н-рол – це коли почуття назовні, коли не боїшся любити і говорити про це тому, кого любиш, і висловлювати думки та емоції світові, не стримуючись із побоювань видатись  диваком, про якого  за спиною хтось говорить іноді з поблажливістю, а часом навіть і зі співчуттям: «Ох вже ці творчі люди»… Бо є рок-н-рол, що заводить, як автомобіль – ключ запалювання, що надає поштовху до дій, немов фраза «Невже слабо?», що стимулює, наче бажання справити враження на того, хто тобі подобається понад усе, і закохати в себе настільки, щоб тебе тримали і не відпускали, які б тільки обставини та перешкоди не доводилося б для цього долати. Бо існує він, рок-н-рол, який не тільки музика, а й стиль життя, що наче виклик усталеним нормам про «так має бути», наче зізнання в коханні, наче шторм на морі із грозою у десятки блискавок, які розбиваються білим сяйвом об чорну вируючу воду, наче стукіт коліс потяга чи шурхіт коліс авто, що летить до нових вражень, змін та пригод…

Олена Лайко


Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу tenews.te.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер, долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук, підключайтеся до каналу Телеграм.
Джерело: Тернопільська Липа  

Коментарі