Женька вийшов на осоння. Його п‘ята весна набирала кольорів та запахів, неслася до хлопця на ластів‘ячих крилах. Наче виокремлюючи щось нове з чорно-білого простору повоєнних літ, розрівняних вибухами вулиць, життя намагалась сотворити чудо для маленького хлопчика. Чудо яскравих емоцій.
– Ти далеко не ходи, чуєш, і не піднімай ніякого залізяччя, – гукала до сина високим поставленим голосом Марія Семенівна. – Пам‘ятай про Мішу, якому пальці відірвало вибухом…
Перегляньте також:
- У Дніпрі окупанти влучили у багатоповерхівку, є загиблі
- Лановеччина зустрічає “На щиті” молодого Героя Василя Друзюка
Де таке забудеш. Міша на два чи три роки старший лишень за нього, а вже каліка. Взявся розбирати якусь гранату, добре, що живий…Але він з кінця вулиці. Там більше накидала в землю тієї залізної смерті війна. Люди в місті у неділю виходили на розчищення території, камінь за каменем розбираючи завали колишніх добротних помешкань тернополян. Хоч будували колись на совість, важкі та вперті бої за місто не залишили від багатьох кварталів навіть спогадів.
Женя гукнув до мами, що пам‘ятає і кинувся з кількома однолітками на їх заповідну територію. Це трохи далі від річки, від заболоченої ділянки. Там, на попелищі виріс цілий гай будяків, які були вищими від дітей і в яких вони бавилися.
– О, дивися, Женька, ластівки, – писнула під вухо хлопцю сусідська Марійка, – казала моя бабуся, що ранні ластівки – то на щасливий рік. А хіба він вже не щасливий – війна ж давно закінчилася!
І дівчинка, розчепіривши руки, як крила, й собі полетіла поміж зарослів бур‘янів.
Літати Жені теж захотілося. І хто сказав, що люди не вміють літати? Люди просто не вміють приземлятися. Женя, злетівши слідом за сусідкою, через кількадесят метрів розпластався коло якогось підмурівку. І не встиг він обтерти коліна, як повз нього стрілою промайнула ластівка і зникла неподалік під землею.
– Марійко, Марійко, бігом сюди. – крикнув чи то з переляку, чи від здивування хлопець. – Тут пташки під землею!
Марійка допурхала до нього швиденько, бо була худа та довгонога. Обоє тихцем заглянули в ту шпару між камінців, куди зникла ластівка. Там виявився підвал колишнього будинку, якого зрівняла із землею війна. А в підвалі під камінним склепінням ластівки заснували своє місто. Багато було гнізд в напівтемряві, лише в кількох місцях просочувалося світло. Та птахи звикли до сутінків і вилітали з іншого боку, курсуючи над полями будяків та ловлячи мошву. І виглядало усе це у весняному теплому промінні якоюсь фантасмагорією.
Але Женя таких слів тоді не знав, лише зачудовано роздивлявся підземну пташину колонію. Він чув дідусеві приповідки, що коли птахи в’ють гнізда на сонячному боці дерев – то на холодне літо. Але щоб під землею – такого малий ніколи не бачив, тому цінною інформацією вирішив поділитися з рідними.
– Ластівки живуть під землею? – перепитав дідусь малого. – Це ж ямкурі, певно. Проте, під землею вижили? Але ти подивися, де їм гнізда вити – довкола лише дві трохи вищі будівлі залишилися, бо місто розрівняла війна…
З тих пір Женя ходив на те місце, як в музей. Не порушуючи тишу та спокій мешканців ластівочого міста. І хоч кажуть, що одна ластівка весни не робить, для малого ця одна ластівка залишилася весняним дитячим спогадом.
Часто спливав у пам‘яті той епізод, коли у травні кожен пригадував полеглих у війні, своїх і не тільки. Чомусь саме ластівки стали для нього символом перемоги над усіма лихоліттями.
Оце знову думає Євген Іванович про ластівок. Вже на пенсії багато літ. Та щороку у травні ( вже тих самих п‘ять років минуло, що й в сорокові) болить серце за ту юнь, яка знову на війні. Бо юнацтво, що загинуло на війні, — як вилучена з року весна. А як без весни? Як?
Десь вичитав, що війна – то дуже спритний двієчник. Вона все списує. Та не всіх…
І десь там, в донецьких степах малі хлопці пильнують своїх ластівок, яким нема де вити гнізда…
Зоряна Замкова
