Саме такий дуб стоїть в лісових хащах поблизу с. Антонівці Шумського району. Можливо він і старший за саме село, вірніше за те, що від нього залишилося. Вузлуватий товстий стовбур, який ледь обхвачують п’ять людей руками, покручене гілля, що все ще пнеться до гори, до світла, пам’ятають події, які відбувалися навколо за пройдені сторіччя – починаю з козаччини, повстанського руху в роки ІІ світової війни й до наших днів. Але люди забули за цього історичного персонажа і не спромоглися за 29 років Незалежності України бодай оформити його як ботанічну пам’ятку місцевого значення.
Дана реліквія була показана краєзнавцем-пошуківцем із с.м.т. Смига Дубенського району Рівненської області паном Віталієм Міщуком під час мандрів пластунів табору «Антонівці. Нескорені-2019», що проходив з 8 по 11 серпня 2019 року. Й дуже прикро було констатувати, що давня рослина знаходиться в геть занедбаному стані, хоч поблизу стоїть добре впорядкована та доглянута фігура(таких фігур є на Шумщині багато), яка свідчить про те, що на тім місці колись жили люди, було велике село.
Перегляньте також:
- Офісне приміщення на приватизаційному аукціоні виставляють у Гусятині
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
Довідка інтернетної Вікіпедії говорить: «Антонівці — село Шумського району Тернопільської області. Розташоване на річці Ілавка, на півночі району. Підпорядковане Іловицькій сільраді. Населення — 24 особи (2001).
Поблизу села розташована ботанічна пам’ятка місцевого значення — Антонівецький сосняк.
Біля Антонівців тривають розкопки давньоруського городища Уніас IX—XIII ст. (досліджував Олег Гаврилюк; див. Уніас-городище), виявлено археологічні пам’ятки ранньозалізної доби.
Перша писемна згадка — 1540 року. Назва походить від імені Антон.
У XVI ст. Антонівці належали князю М. Четвертинському, згодом відійшли до князів Збаразьких, пізніше — до Вишневецьких.
Були млин, фільварок.
Від 4 квітня до 19 серпня 1943 в Антонівцях розташовувався штаб УПА «Південь».
З 21 по 25 квітня 1944 року неподалік від села проходив Бій під Гурбами між загонами УПА та військами НКВС.
Після II світової війни указом Президії ВР УРСР у 1952 році Антонівці ліквідовані. Практично знищені ще восени 1946-го, коли 177 родин вивезли в село Розділ та село Привітне Запорізької області, інші розселили на Шумщині та Лановеччині.
Антонівці офіційно відновлені 29 квітня 1990».
Отже, виходить так, що занехаяне багато-столітнє дерево стоїть собі в самоті обабіч ще більш занехаяного владою села. Село відновлене лише на папері, а насправді, практично, в реальності – ні. Що повинна була зробити влада всіх рівнів(столична, обласна, районна та сільська) у цьому плані для реального відновлення села? На це може відповісти любий школяр – по новому облаштувати так село, щоб виселені примусово люди повернулись. Але це інша тема. Нині нагально потрібно хоч би попіклуватися про того дуба-дідуся та присвоїти йому заслужений статус. І це в можливостях сільської, найбільше районної і також обласної влад, тільки для цього потрібно бажання. У нас час в подібних ситуаціях влада завжди гукає на відсутність коштів і т.п. Тож і тут ми скажемо та запитаємо, наприклад, таке: А завдяки кому в Україні відновлені ЗСУ? Ось і з дубом можна тим же способом – волонтерським, а також залучити місцевих меценатів-підприємців тощо. Крім того, можна, ні, необхідно впорядкувати саме дерево, пообрізати на ньому сухе гілля, розчистити навколо хащі, поставити тимчасову таблицю. І це можуть зробити самі люди, або й школярі із навколишніх сіл чи й із самого Шумська. А вже прерогатива влади добитися ботанічного статусу старожилові. Музей під відкритим небом поблизу Антонівців відвідують часто багато людей, як з нашої області, так і зі всієї України, навіть із-за кордону. Тож кожному було б приємно перед тим побачити дуба-велета, дізнатися про його історію та про історію села. Таким чином розшириться й інфраструктура туризму та краєзнавства в районі, принесе додаткові кошти. Так що, шановні, все в наших руках, головне ніколи, ні за яких умов і ні з ким-чим не бути байдужими, а рухати прогрес цивілізації вперед!
Віктор Аверкієв, фото автора
