Ця дата в Теребовлі, як майже і по всій території України, відмічається щорічно і вже стала традицією. Та з кожним роком все менше і менше людей відвідують дані мітинги, нині вони звелися лише до однієї панахиди по загиблих на Майдані.
Слід відмітити, що регулярно і добровільно на цю подію кожного року приходять лише волонтери ГО «Теребовлянська вежа», більшість з яких були на Майдані з самого початку та до самого кінця, також ветерани війни з москалями. Постійно бувають і представники райвійськкомату, Теребовлянської РДА та райради, але ці панове відвідують захід за регламентом, так би мовити, із свого службового обов’язку. Це пояснюється тим, що саме ці держустанови організовують переважно даний захід. А от цього року з представників міської ради не було жодного. Бо чому виникає запитання? Бо то був «не їхній захід». А, коли ж міська рада організовувала цього року захід до Дня Пам’яті біля меморіального комплексу, що біля кладовища, то, вище згадані, держустанови не прийшли, так, так – жодної душі від них не було тоді. От вам і виходить – «око за око, зуб за зуб». Хіба такі дії об’єднують людей міста і краю? Хіба це по Божому мстити один одному? От що робить двовладдя в місті, це зовсім не прикрашає представників влади всіх рівнів нашого краю, а навпаки – дає погані підстави людям для роздумів, для критики, якщо легко сказати. І дана констатація фактів 100% правдива, щоб хто не казав у відповідь. Подібне спостерігається вже не один рік і не лише на вказаних заходах.
Перегляньте також:
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
Панахиду провели чотири священики – отець Володимир Якубишин із ПЦУ Св. Рівноапостольного князі Володимира, отець Степан Манорик із УКГЦ Зіслання Святого Духа і два отці із УГКЦ Святого отця Миколая – о. Іван Сивак та о. Петро Мушинський. Після цього всі бажаючі вклали живі квіти та запалені лампадки пам’яті до підніжжя обеліска Героям Небесної Сотні. Ніяких палких промов ніхто не виголошував, як в минулі роки, хоч присутніх було більше ста чоловік. Що ж – це не так, якби хотілося тим Героям на Небесах, де спочивають їхні душі, але хоч отак небайдужі люди вшанували своїх кумирів, які віддали найдорожче, що мали – свої життя за свободу, волю та незалежність Батьківщини. До речі, три святі отці – о. Володимир, о. Степан і о. Іван з початком Революції Гідності в Теребовлі в своїх церквах першими вдарили в набат, скликаючи людей таким чином на віче вночі. І надалі вони в складі більшої групи святих отців(до 10-12) в спільних молитвах та проповідях за Україну, за кожного українця на кожнісінькому народному віче вели за собою людей до Бога, правди та світла.
Не можливо тут не сказати декілька слів і про війну з москалями на Сході України. Вона триває ось вже п’ять років та кінця-краю їй так і не видно. Кількість загиблих, поранених зростає з кожним днем. А скільки точно полягло кращих синів та дочок України до нині нікому невідомо. В багатьох закрадається думка, що це влада винна, саме вона приховує достовірну інформацію. ООН же недавно опублікувала такі дані: внаслідок збройного конфлікту на Сході України з квітня 2014 року до кінця 2018 року загинули від 12 800 до 13 000 осіб. Такі дані навела Моніторингова місія ООН з прав людини в Києві на запит агентства dpa на початку цього року. За даними місії, приблизно 3300 загиблих на Донбасі були цивільними особами, 4000 – військовослужбовцями української армії, а 5500 – підтримуваними Росією озброєними бойовиками. Ще від 27 тисяч до 30 тисяч осіб отримали під час конфлікту поранення.
Виникає запитання – а чому нам хтось має рахувати загиблих та поранених? Хіба влада від держави того не в змозі зробити? А хто порахує нам кількість безвісти пропалих, точну кількість полонених?А фізичних калік не потрібно рахувати, не говорячи вже про душевно хворих від тієї потвори – війни? А ще ж майже кожен другий вояка чи на дійсній службі, а чи вже звільнений в запас, чи демобілізований потребує психологічної реабілітації. Про останню на різних рівнях влади вже балакається п’ятий рік поспіль, але з результатами туго щось, ой, туго. Лише 1-2% отримали відповідну допомогу. Проте кожен українець(ой, не кожен далеко) все надіється на краще, все довіряє владі, а та дурить щоразу народ. Попередній президент обіцяв безліч разів, що винні у кривавих подіях на Майдані у лютому 2014 року будуть покарані, будуть проведені детальні розслідування і т.п. Проте й досі віз стоїть на місці й новий президент навіть не згадує конкретно про ті розслідування, не говорячи вже про покарання вбивць-беркутівців та їх командування.
Віддавати шану загиблим – святе дійство у всіх народів. Але як зробити так, щоб тих загиблих у нас було менше, а то й зовсім не було? Як все таки заставити відповісти по заслугах вбивць патріотів Майдану і, так званої, АТО? Хто знає, то скажіть, напишіть, будь-ласка.
Віктор Аверкієв, фото автора
