… Написавши шість років тому книжку “Булочка для Бога” з короткими історіями, я не знала, що у західному світі цей жанр охрестили модним на той час словом non-fiction. Згодом він став набирати все більшої і більшої популярності в літературних колах. Одна з подібних історій, яка не увійшла до згаданого видання, несподівано згадалась. Щоправда, відтоді промайнуло трохи часу.
Здається, то було наприкінці 90-х. Тривалий час не мала можливості поїхати до столиці: маленькі діти, сім’я… І ось випала нагода побувати у Будинку Вчителя (а це ж біля рідного університетського корпусу!) на презентації книги письменниці Лесі Романчук. Збираючись в дорогу, побачила на письмовому столі дві світлини. Якраз захопилась тоді художньою фотографією. На одній з них були провісники весни – перлинно-осяйні первоцвіти. Вони здивовано визирали з напівзотлілого торішнього листя на лісовій галявині. Майнула думка взяти із собою. Наступна була: для чого? Взяти – не взяти… Таки взяла.
Перегляньте також:
- У Тернополі тривають роботи над створенням реабілітаційного центру
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
І ось я вже у потязі Львів-Київ… Сон ніяк не брав. Воно й зрозуміло, адже їхала до міста своєї юності. До міста, у якому не була так довго… Згадувала друзів-однокурсників. Несподівано мене охопило нестримне бажання: от якби зустріти когось із однокурсників! Просто так, несподівано.Та так закортіло, що годі! Мабуть бажання й справді було надто сильним, бо події того дня розгортались загадково і містично.
Оскільки до презентації було добрих 5 годин, мені вдалось відвідати най-найсокровенніші місця студентських часів. Щоправда, мала після того глибоке розчарування… Київ був чужим. Не таким, яким його залишила у далекому 86-ому. Стрілки циферблата показували 4-ту годину дня, від незвичного довгого ходіння страшенно боліли ноги. Змучена подалась до Будинку Вчителя з надією перечекати там до 5-ої. Чергова, побачивши мій страдницький «вигляд», запропонувала зайти до актової зали, заодно побачити виставу студентів ліцею. Я погодилась. Вистава справді сподобалась. І ось після гучних оплесків на сцену запросили директорку Київського ліцею бізнесу (нині ще й професорка у КРОК University) цього навчального закладу.
Вдивляюсь у знайомі риси обличчя і ніяк не второпаю – звідкіля я знаю цю людину? І раптом, немов спалах у пам’яті. Так це ж Люда Паращенко! Ось і здійснилася моя мрія – зустріти когось із однокурсників. Але це ще не все. Після виступу я підійшла – ми впізнавали одна одну… Весело було! Мені захотілось подарувати їй щось на згадку. Але що? Згадала за прихоплене фото із підсніжниками. Простягаю Люді світлину і раптом чую: «Мої улюблені лісові квіти! Як ти знала, що мені подарувати?» – здивувалась Люда. А потім несподівано вигукнула: «Я ж донька лісника!». Тепер настала черга дивуватись мені, бо про доньку лісника я нічого не знала…
Ось така тепла історія. Мені здається, що у кожної людини таких історій доста. Шкода, що вони ніде не фіксуються, не розповідаються. А це ж, як бальзам для душі. Тим більше, у час відсутності живого спілкування.
