На порозі нового року в Галини Петрівни Голубниченко з’явився важкий життєвий вибір у простій фразі «Боротися не можна здаватися». І де вона мала поставити кому – залежало лише від неї. Напевне, кожен наш крок – це не випадковість. Наш вибір завжди присутній, вибір, який визначає часом усю долю.
Того дня жінка, яка працювала на ТОВ «Тернопільський м’ясокомбінат» оператором, не мала там бути. Каже, в суботу готувалися до ювілею родички. Та з роботи попросили закінчити одну термінову справу. Думала, вийде на годинку, допоможе та й в перукарню – зачіску на вечір робити. Але доля внесла свої корективи.
Перегляньте також:
- Українські школи наповнені приблизно на 70% потужності
- На Тернопільщині переселенці можуть отримати грантові кошти на відкриття власної справи
Галина Петрівна послизнулася і впала на оброблену спеціальним розчином поверхню. Побачила, як повністю зламана нога вивернута в інший бік. Не могла порухатися до приїзду швидкої, отримавши хімічний опік ноги.
Коли після довгого очікування медики прибули, виявилось, що носилок в них немає – на дверях її заносили в машину. Поступила в інтенсивну терапію. Розчин пропалив тканини ноги аж до кістки і чорне вугілля струпів шокувало навіть бувалих лікарів. Вже пізніше, коли брат прийшов в лікарню відвідати Галину Петрівну, знепритомнів. І було від чого. Вже опісля, коли мали її провідувати, вдягала спеціальні штани і ховала ноги, аби не злякати відвідувачів. Бо крім шалених опіків на одній нозі, на другій було 18 отворів та дротів вмонтовано. Після чотирьох операцій та інтенсивного півторарічного лікування досі на нозі відкрита рана після хімічного опіку не гоїться.
Єдиний, хто крім хірургів робив їй перев’язки – її чоловік Олександр Степанович, який став доглядальником, розрадою, підтримкою, головною опорою. Лише коли на початках хірурги промивали їй рани, чистили місця опіків, виходив з палати, бо сльози лилися, дивлячись на муки дружини…
Разом мають чотирьох дочок, стільки ж зятів та п’ятеро внуків – саме завдяки цим найдорожчим людям вона не здалася. Так і кричала спочатку до лікарів, які консультували, і переконували, що чим скоріше вона змириться зі своєю інвалідністю, тим краще для усіх: «Я не здамся! Я буду ходити!» Так Галина Петрівна поставила розділовий знак у своїй боротьбі за життя.
Місяць вона лежала в стаціонарі, десять місяців – з апаратом Єлізарова і ще два – з гіпсом. І постійно, долаючи нелюдський біль щоденних безкінечних чисток, перев’язок, нарощування шкіри, вона намагалася вставати, ходити, рухатися, пересилюючи себе йшла, робила вправи, бо розуміла, що інакше не зможе відновитися. Бачила, як одна знайома, зламавши ногу, не розробляла її, набрала вдвічі ваги, себе шкодуючи, м’язи атрофувалися і тепер має ще серйозніші проблеми.
Нещасний випадок стався ще й у непростий час для їх родини, бо якраз мали оперувати внучку, яка втратила слух. Кілька років разом з чоловіком та дочкою і зятем заробляли на операцію в Португалії, бо вартувала вона 80 тисяч євро. Каже, Богу дякувати, з малою Валерією все добре, тепер може чути світ.
Галина Петрівна за фахом медсестра, мала 20 років медичного стажу, гадала, що зможе вийти на пенсію, але вийшло, що записали їй: ІІ група трудового каліцтва, 80 відсотків втрати працездатності. Спочатку це шокувало жінку. «Я доводила лікарю, – пригадує Галина Петрівна, – що ходитиму, повернуся на роботу, що ніякий я не інвалід… А він здивовано глянув, мовляв, люди домагаються групи, щоб отримувати допомогу, а ви протестуєте»… Та вона не називає себе інвалідом, бо любить життя, бо має для кого жити.
Тепер захоплюється консервацією. Це для неї не лише позакатувати в банки все, що вродило на дачі. Вона майстерно вирізає, випробовує власні рецептури, особливо любить готувати соуси та кетчупи, які так смакують дітям і внукам. На кухні в неї все підлаштовано для того, аби менше ставати на хворі ноги, все під рукою. В неділю збирається вся родина діти й онуки на мамині смаколики – аж в квартирі тісно. Але то для неї – найбільше щастя.
Після нещасного випадку жінка зрозуміла: якщо ви хочете змінити своє життя, то маєте докласти певних зусиль. Сидячи вдома, шкодуючи себе, точно нічого не зміните. Має сім’я чимало друзів, які підтримали в непросту хвилину. Колектив Тернопільського м’ясокомбінату теж істотно допоміг.
Галина Петрівна розповіла, що має не просто знайомих, а друзів і серед медиків, які опікувались нею, і серед працівників різних організацій. Каже, що працівники Тернопільського відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Тернопільській області, зокрема, головний спеціаліст з медичних та соціальних послуг Марина Комар насправді не просто добре виконує свої обов’язки, а наділена непідробним милосердям та добрим серцем. Завжди зателефонує, фахово роз’яснить, з повагою вислухає, порадить, допоможе. А часто добре слово важить не менше, аніж гроші, а підтримка найкраще долає зневіру та невпевненість в майбутньому. Так в управлінні ВД ФССУ в Тернопільській області поставлена робота: ті, хто працює з людьми, тим більше, з особливими потребами, не можуть бути черствими душею, мають чути і розуміти потреби людей з інвалідністю.
Минулого року побувала Галина Петрівна на зустрічі, яку проводили у відділенні з потерпілими на виробництві, аби адаптувати людей, які недавно пережили травми, в суспільне життя, познайомити їх, здружити, дізнатись про їх потреби.
Відколи жінка перебуває на обліку у Тернопільському відділенні Фонду, отримує виплати та компенсацію за медикаменти, ортопедичні засоби і оперативне втручання. А в її випадку це чимало, бо лікування опікових травм – одне з найкоштовніших.
Багато років пишучи про людей, котрі пережили в своєму житті важкі травми, я вчилася бачити в кожному саме людину, а не її інвалідність. Чимало цих сильних духом особистостей дивували, надихали, а окремими, щиро зізнаюся, просто захоплююся. Бо в таких ситуаціях більшість просто б себе жаліли, й очікували від інших – щоб їх жаліли і допомагали.
Але не Галина Петрівна. Ця жінка просто наповнила мене своїм оптимізмом і вірою у власні сили. Після травми перед першою операцією жінка попросила, аби прийшов священник і висповідав її. Не тому, що не вірила у власне одужання, а як глибоко віруюча, просила в Неба сили, аби витримати випробування. Але особлива сила в неї присутня від народження.
Зоряна Замкова
